Проблема протидії дозволу судових справ є однієї із самих гострих у юридичній практиці. Але, проте, зазначена проблема носить приватний характер стосовно більше загального – проблемі зловживання правом. Згідно ст. 10 Цивільного кодексу РФ, не допускаються дії громадян і юридичних осіб, здійснювані винятково з наміром заподіяти шкода іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Практичне значення цього приписання полягає в тому, що у випадку його недотримання суд може відмовити особі в захисті приналежні йому права.

Оскільки поняття «зловживання правом» з'явилося в нашому законодавстві порівняно недавно, в 1995 році, коли вступила в дію частина перша Цивільного кодексу РФ, практика застосування російськими судами зазначеної норми продовжує формуватися.

Слід зазначити, що проблема воспрепятствования дозволу справ у судах є актуальною не тільки для Росії, але й для інших країн. Підхід, що застосовується іноземними судами, становить інтерес для російських підприємців, що роблять угоди із закордонними партнерами.

Суди США мають право видавати «заборони на проведення судових розглядів» (anti-suit injunctions), що стосуються осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією. Суть цих заборон полягає в тому, що особа, якій він адресований, повинне припинити або призупинити (discontinue) інший судовий розгляд. Заборона накладає в тих випадках, коли один судовий розгляд, перешкоджає іншому. Наприклад, розгляду справи в комерційному арбітражі, тобто недержавному суді, що формується самими сторонами, що сперечаються. Невиконання судової заборони розцінюється як неповага до суду й переслідується по законі

Подивимося, як реалізується право суду накладати такого роду заборону на прикладі однієї справи, розглянутого в 2006 році судом штату Нью-Йорк

Норвезька компанія Т. і українська компанія С. заснували українську фірму К.  Компанія С. була заснована, у свою чергу, двома іншим фірмами – А. і Х., які були дочірніми підприємствами фірми Л.

Компанії Т. і С. підписали установчий договір, у який був включений пункт про те, що все суперечки, що виникали з даного договору, повинні були розглядатися комерційним арбітражем у Нью-Йорку (так звана «арбітражне застереження»).

Згодом між Т. і С. виникла суперечка із приводу виконання установчого договору, для дозволу якого фірма Т., діючи відповідно до умов арбітражного застереження, скликала комерційний арбітраж. Фірма С. взяла участь у формуванні його складу, але заявила, що арбітраж некомпетентний розглядати суперечку, оскільки ув'язнений між сторонами установчий договір, включаючи саме арбітражне застереження, недійсний. Ледь склад арбітражу був сформований, фірма А., будучи одним із засновників фірми С., подала в український суд позов до фірми С. про визнання установчого договору недійсним. Таким чином, предмети обох позовів збігалися. За результатами розгляду згаданого позову український суд виніс рішення про визнання договору й арбітражного застереження, що втримується в ньому, недійсними.

Всупереч рішенню, винесеному судом України, нью-йоркський арбітраж дійшов висновку, що він має юрисдикцію відносно виниклої суперечки, тобто визнав законну чинність арбітражного застереження

Таким чином, практично одночасно виникли два як би «паралельних» судових процеси: комерційний арбітраж у Нью-Йорку й судовий розгляд у державному суді України

Оскільки фірма Т. в українській справі формально не брала участь і суд про розгляд справи не сповіщалася, вона звернулася із заявою в компетентний федеральний суд із проханням заборонити відповідачеві – фірмі С., а також його  засновникові – фірмі А. і її материнської компанії  - фірмі Л., продовжувати судовий розгляд на Україні

Заява фірми Т. було задоволено по наступних підставах

Суд визнала, що фірми С., А. і Л. є афілійованими особами або, виражаючись словами суду, «є частинами одного цілого». Зокрема, вони мали загального власника, були фінансово взаємозалежні один з одним, здійснювали єдину політику відносно підбора й розміщення персоналу

При винесенні рішення за заявою суд виходив із принципів федеральної політики у відношенні комерційних арбитражей, метою якої є всіляка підтримка й забезпечення виконання їхніх рішень. Суд установив, що розгляд на Україні в значній мірі зводить нанівець суть цієї політики й може нанести інтересам фірми Т. «непоправна шкода» (irreparable injury).

Розглядаючи заяву фірми Т., суд вирішував питання про те, чи може бути винесений просить запрет, що, відносно фірми С., що формально не була ініціатором судового процесу  на Україні, а була відповідачем. І хоча раніше суд не зіштовхувався з подібною ситуацією, він вирішив, що фірма С. у дійсності брала участь у змові з ініціатором процесу (позивачем). Про це свідчив той факт, що фірма С. фактично відмовилася від юридичного захисту своїх інтересів (наприклад, не надала українському суду жодного письмового документа у свій захист, не наймала адвоката для представництва інтересів у суді й т.д.). Суд урахував також, що предмет судового розгляду в нью-йоркському й українському процесах фактично був той самий (визнання арбітражного застереження недійсної).

У Росії деякі учасники судового процесу, зацікавлені в затягуванні справи, ініціюють один, а іноді й трохи «паралельних» процесів, намагаючись таким шляхом призупинити розгляд справи, що планується затягти. Іноді метою «паралельного» процесу є одержання судового акту, у якому певні факти були б уже встановлені й не мали потребу в їхньому доведенні по інших справах (юристи називають це «преюдицией»). У розглянутому нами прикладі мав місце саме останній випадок. Відповідач (фірма С.) і його афілійовані особи влаштували свого роду «змагання на швидкість»  з позивачем в одержанні необхідного судового акту й створили умови для своєрідної конкуренції між органами судової влади

Як бачимо, у практиці судів США заборона на проведення судових розглядів є нічим іншим, як специфічними коштами захисту від зловживання правом і протидії судовому (у цьому випадку – арбітражному) розгляду. Як правило, заборона діє протягом арбітражного розгляду, тобто до моменту прийняття арбітражем рішення в справі, а потім втрачає свою чинність.

Важливо підкреслити та обставина, що американський суд безпосередньо не вторгався в юрисдикцію українського суду, оскільки його заборона була адресована конкретним особам, а не самому суду. Хоча деякі фахівці визнають, що непряме втручання в юрисдикцію іноземного суду при цьому все-таки відбувається. Тому законодавці й суди намагаються обмежувати застосування таких заборон. Наприклад, у деяких країнах сторона, що звертається за забороною, зобов'язана внести велику грошову заставу в забезпечення покриття можливих збитків іншої сторони в результаті накладення заборони (наприклад, в 2005 році таке правило було уведено в Чехії).

 Цей вид судового захисту від зловживання правом невідомий російському законодавству. Він застосовується в країнах з так званою системою «загального права» (тобто права, заснованого на судових прецедентах), у тому числі в США. Розглянутий вище приклад показує, що американські суди готові накладати відповідні заборони у випадках, коли судовий розгляд (навіть якщо воно відбувається в іноземному суді) використається з метою перешкодити законному розгляду в комерційному арбітражі на території США.

 Між країнами Європейського Союзу (ЄС) згадані заборони не застосовуються, оскільки на думку Суду Європейських співтовариств, правова система ЄС заснована на "взаємній довірі й рівності" (Turner v Grovit, 2004). Тому заборони на проведення судових розглядів використаються тільки відносно судових процесів у країнах, які не входять ВЕС.

Про існування таких заборон варто знати російським підприємцям, які включають арбітражні застереження у свої зовнішньоекономічні контракти. Незнання правил практики судового розгляду в закордонних країнах може привести до невиправданих судових витрат і вплинути на результат розгляду арбітражної справи

Автор — адвокат www.jurexpert.ru